Як матрасник вирішив їхати марафон усьому наперекір

Ідея поїхати марафон Невицьке виникла спонтанно, адже сезон 2014 року я відкривав і закривав декілька разів через численні травми, так в квітні я пошкодив руку, а в травні мав операцію на ключиці… події які явно не сприяють якісній підготовці.

Траса марафону це дещо магічне яке завжди мене притягувало, вона дуже багатогранна, спочатку асфальтовий розігрів, далі починається брукована дорога яка йде до поляни котра названа на честь першого президента Чехословаччини часів, коли Закарпаття входило до її складу  – поляна Масарика, Після цієї “поляни” ще з кілометр бруку різко змінюється жорстким апхілом в майже 18%, це найскладніша фізично ділянка траси і я це добре пам’ятав. А знання це сила. Дорога виходить з лісу і проходить вирубкою часів 2012 року, потім можна трохи перепочити…

Ранок суботи…Звінок другу Ярославу – виходи я вже тут, дивна відсутність хвилювання, грузимо велосипеди на Славуту, хоча до стартової поляни всього 11 кілометрів, їдемо на машині, економлю “паливо”. Вранці зважився, 94.5 кілограм, значить повний запас у м’язах всетаки є. По дорозі наступає ще більше емоційне заспокоєння. Верхівка Анталовецької  оповита хмарами, повітря насичене раковою свіжістю, усюди відчувається потужний подих лісу. Приїхали, розвантажили велосипеди, проходимо реєстрацію. DSC_0041Це перший мій гірський МТБ марафон… Хвилина хвилювання змінюється спокоєм. Кидаю погляд на велосипед. Я в ньому більш ніж впевнений, АМ підвіс з ходами 140 це як “дохтор прописав” для цієї траси людям моєї комплекції. Звісно це не гоночний снаряд, зате він точно не підведе якщо їхати з розумом. DSC_0043     Вилка FOX хитро блищить в тон стартовому номеру 146. Щож це число нічого мені не каже, але і не 13, вже радує. Кругом гасають нетерплячі “лосі” – розминаються. Я спокійно очікую старту, вирішив не тратити сили, оскільки чудово знаю, що розім’ятися можна буде на стартовому підйомі – він не крутий і рвати з перших метрів наміру немає – моя ціль протриматися до кінця. Перевіряю шини, спостерігаю за організаторами, дивний інформаційний вакуум і тиша, можливо відголоски війни, що від нас за тисячу кілометрів йде на сході…

Старт я мало не проспав, пристроююся в хвості групи, рвати з перших метрів аж ніяк не збираюся. Коротка промова яка вносить трішки тривоги – полігон закритий, подумки згадую обхідні дороги і розумію, що їх просто немає, можна хібащо об’їхати через Оріховці і Невицьке по трасі… На старті починаємо розосереджуватися – кожен обирає собі темп, претенденти на призи далеко попереду. Блокую підвіску і починаю вкручувати потроху, обхожу декількох людей.IMG_2898 Починається якась жара, всі мовчки вистроюються і дихають одне одному в потилиці, обираю оптимальну передачу і скріпившись розумію, що тепер вже темп скидувати не можна. Їдемо незнайомою компанією, всі мовчать і крутять. До хати Лісника вже приблизно оцінили подумки одне одного і продовжуємо крутити, принципово не оглядаюся, хоча чую, що хтось наступає на п’яти, давати фору чи гарний об’їзд не збираюся… Проходжу поляну Масарика, всюди стараюся оптимально підібрати передачу, покищо ще є запас енергії кручу. Стає жарко, підїжжаю до крутого підйому 17%, він мокрий і слизький, вирішую не тратити сили і йду пішки, на диво ніхто не доганяє, але і я нікого не доганяю. Голоси десь далі позаду. Вибираюся з вирубки і скачу не велосипед, ноги ватні, але стараюся не тупити. Маневрую обходом по лісу на розблокованій підвісці. Знову виїжджаю на основну дорогу яка добре відома, знову підбираюся до крутяка, доки є сили кручу, але вирішую знов не викладуватися і йду пішки. Ніхто не обганяє. Сам один вибираюся на Анталовецьку, згадую, що треба би попити, якось дивно легко проїжджаю калюжу в найнижчій точці поляни. Їду заростями альпійських трав які сягають вище мого росту на велосипеді, весь обліплений насінням вириваюся в ліс. Отут думаю почну добирати людей, адже попереду спуск. Як не дивно нікого немає, всі далеко попереду, голосів не чую. Підїжджаю до “торчка”, вибираюся, дорога мокра, але вибираюся вдало, адже знаю яку треба передачу заздалегідь. Знову несуся мокрою лісовою стежкою по місцевості яку називають “Світильник”. Потихеньку кінчається спуск, я так нікого і не догнав, починаю плутатися серед гігантських калюж – скупатися бажання немає, глина слизька як лід, велосипед носить, не дивлячись на агресивний протектор –  його весь давно заліпило і велосипед плаває як корова на льоду. Тут мене хтось таки більш спритний доганяє і виривається вперед. Але скоро епічний спуск і тут я точно буду мати перевагу. Під’їжджаю до вікових буків, кидаю погляд на Турянську долину, спускаю сідло, спереду епічний спуск в Т.Ремети. Мокра дорога спочатку страшно, але на камінні швидко очистилася гума і велосипед тримається впевнено, нарощую швидкість. Правильно накручений відскок дозволяє впевнено держатися на трасі. Обходжу один за другим декількох бійців і тут залітаю з велосипедом у “клей”, набираю різко на велік купу глини і розумію чого товариш мені кричав “Паша не суйся туда”, але легке “сп’яніня” від обгону кількох хлопців виключає логіку і я впевнено заклеююся. Трачу секунд 30 на відгрібання болота з веліка, вилажу з клею, всі ноги в багні, педалі не застібуються, валю по лісу поруч траси, на листі трошки облітає болото. Перемахую через пару ровів і виходжу на трасу, лечу по болоту до КП. На КП руки трясуться калічно їм пару половинок бананів, хлопці наливають у флягу тоніку, трохи обгрібаю болото, за цей час мене обходить декілька чоловік які вже поїли, попили і почистилися. Львівський акцент хлопців навіває спогади з дитинства, та геть сентименти – пора валити – ніколи балакати. Знову блокую підвіску і починаю вкручувати. Починаю втрачати координацію хто мене обігнав і кого я обігнав, всю дорогу їм те, що напакував заздалегідь вдома. Підйом дається важко, але сили не падають як буває коли їдеш без харчів. Це радує, починається спуск з Липової Скелі, розганяюся до нормальної швидкості, пригальмовую лише в поворотах, час від часу підкручую. Уважно дивлюся на камені, тут на швидкості понад 30 км/год зловити зміїний укус через сидіння у сідлі простіше простого. Хтось обійшов мене, когось обійшов я. Повністю вже не розуміюся, ну і нічого  – треба їхати. Дотрясуюся до повороту на ретранслятор, підзаряджаюся  і починаю крутити, поступово добираю декількох чоловік які мабуть забули поїсти, або блукали, один порулив в Анталовці – кричу йому, що він помилився, а може не треба було??? Хай би помучився :) Та ні я не такий. Довгий тягун майже не мучить, калюжі вже пофіг залітаю в них так якби тільки цим і займався все життя. Хоча і глибина невідома, та помічаю, що дно калюж твердіше ніж болото навколо і прорулити через воду виходить швидше ніж топтатися в клею. Кручу верчу і доїжджаю до новенького мосту, ще в минулому році тут не можна було проїхати – доводилося скакати через струмок де інколи хтось падав. На ретрансляторі з подивом не спостерігаю КП, видно його розмістили нижче, дивно чому? На спуску? Трохи підкручую і починаю громити велосипедом камені і розбитий асфальт. Вони мені відомі, адже їздилося тут не раз. Підступні повороти проходжу повільно, краще секунду втратити ніж навернутися. На прямих підкручую. Вилітаю з лісу, помічаю Тараса, який робить “кадр”. DSC_8936_DxO_1200Їду далі з радістю бачу КП, але щось особливо голоду немає, хапаю пів банана і отримую роз’яснення від регулювальників. Залітаю в Ярок, розвиваю швидкість і стараюся відірватися від тих хто залишився їсти на КП. Починається тривога чи правильно я їду. Долітаю до повороту в Стрипі і ще один КП, випиваю водички і виїжджаю на незнайому дорогу. Підйом не крутий – кручу, почав скрипіти ланцюг – висох під час прохвату по асфальту. На підйомі мене починають доганяти ті, від кого я намагався відірватися. Один чи двоє мене обходять, інші десь позаду. Залітаю по розмітці на полігон і готуюся до підйому, першу пологу частину кручу. Йде рота солдат, кричу “Слава Україні!”, солдати громоподібно відповідають “Героям Слава!”, по спині мурашки, спогади про майдан, гордість за країну і думки – я тут кручу педалі, а їм на війну…

Другу частину підйому вирішив пройти пішки, хоча знаю, що виїду – шкодую сухий ланцюг – час смутний, тре шкодувати техніку. Доходжу до Саші – він порвав ланцюг- щось копирсається – питаю, що треба – нічого – подумки відмічаю, добре, що я пішов пішки, на підйомі мене обігнало кілька чоловік. Але якісь не ті що я їх обігнав по трасі. Починаю спуск, сил вже немає, вода скінчилася, їжа теж – 10 кілометрів гак і додаткові 200 метрів набору сказалися. Розумію, що не програв би стільки позицій, але всі в рівних умовах – значить вони достойніші.

Долітаю до Невицького Замку, спускаю сідло – на цьому втрачаю ще одну позицію, адже якби не зупинився – точно би не програв її. Починаю котитися по знайомому спуску, тут сюрпризів немає, тренувався ще на хардтейлі, на підвісі ж тут як на трамваї, все передбачувано. Злітаю вниз і починаю продиратися по хащі кругом готелю, от не розумію я цю ділянку траси, вона зароснута і абсолютно не адаптована до велосипеда, врізаюся пальцем в камінь – перша травма, Здається не зламав, матюкаюся і кручу далі по доріжці. Виїжджаю до мосту, плутаюся та якось докручую до фінішу…

Зустрічає мене лише оператор комп’ютера і кілька чоловік, що крутилося навколо. Починаю думати, а що ж далі. Їду до “офісу”, стріляю квас і роблю ковток. Одразу починає вмикатися мозок, який від нестачі вуглеводів вимкнувся ще на полігоні, находжу поглядом друзів, мене вітають, дівчина з “офісу” приносить банан, з подякою беру його і ковтаю якби цілий день нічого не їв. Ще декілька хвилин кручуся навколо не знаючи куди податися, кидаю шолом в машину і йду до річки…

Відмивав велосипед понад годину, як не дивно в річку не попало жодного масляного розводу – все масло втерлося в болото ще на середині дистанції. По дорозі лежить “місцева нерухомість” поперек дороги із різким шлейфом спиртяги. Думаєш наскільки в еволюційному щаблі ти піднявся вище :)

Доповзаю до лавиці де зібралася тепла ужгородська компанія. Сидимо тріщимо, попиваємо водичку. Починається нагородження. Сонце пече потилицю, думаю собі, що 100% не виграю в лотерею, так і було, купа номерів біля мого щось виграли, а я нічого. Ну і нічого зате я виграв боротьбу з собою! Проїхав трасу набагато швидше ніж будь-коли це мені вдавалося не дивлячись на 10 кілометровий гак. В підйомі на Анталовецьку покращив свій кращий час на 20 хвилин. Отже не задарма тренувався два тижні до гонки.

Найбільша подяка львівським хлопцям, що повернули цей марафон, організували його і провели, можливо він і не відзначається епічними краєвидами всю дорогу і комусь може здатися надто важким в технічному плані, та одне точно знаю – хто його проїхав це велосипедист з великої букви, справжній маунтин байкер.

Нагородження проходило в теплій домашній обстановці якою було пронизане усе тут, ніякого зайвого пафосу, напищених облич і стократного викрикування спонсорських гасел, лунала рідна солов’їна мова, можливо це більш за все радувало мою душу. Тут різкий контраст і із Королем Гір і із змаганнями, що організовувалися в Ужгороді минулого і позаминулого року. Призерів вітали аплодисментами, хтось просто куняв під тряпочкою.

Лотерея справжня радість для тих, хто не зайняв призове місцеDSC_0056

Нагородження з елементами перевдягання не на жарт повеселило чоловічу частину аудиторії :)DSC_0051

До зустрічі …

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *